.png)
Зрозуміти як відбувався цей процес, можна на прикладі людей з інвалідністю, але це може бути будь-яка група людей за певною ознакою: національність, віросповідання, сексуальна орієнтація, гендер, колір шкіри тощо.
Як змінювалося участь осіб з інвалідністю у суспільстві:
1. Виключення. Спочатку люди з інвалідністю жили поза суспільством, немов у паралельному світі, ніяк не перетинаючись. Не вважалися гідними його членами.
2. Сегрегація. На цьому етапі створюється умовне «гетто», коли в окремому місці збирають людей, ізолюючи їх від суспільства.
3. Інтеграція. Осіб з інвалідністю долучають до суспільного життя, цікавляться їхніми потребами, створюють умови для здобуття ними освіти, працевлаштування, організовують дозвілля.
4. Інклюзія. Люди з інвалідністю стають активною частиною суспільства. Вони приймають рішення, несуть відповідальність на рівні з іншими учасниками й учасницями суспільства. Головний принцип — «Нічого для нас без нас».
Інклюзія — це процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі.
Йдеться про групи людей, які так чи інакше, були своєрідними аутсайдерами, тобто тими, хто перебуває ззовні суспільних процесів. Так відбувалося не за їх вибором, а через те, що в суспільстві умови створені такими, що неможливо проявити себе як індивід.Тут йдеться про осіб з інвалідністю, людей різних національностей та віросповідань, людей з різною сексуальною орієнтацією (бісексуальна, гетеросексуальна та гомосексуальна), людей всіх гендерів, людей, які мають різний колір шкіри, розріз очей тощо. Представники цих груп так чи інакше стикалися з дискримінацією та порушенням своїх прав.
Наприклад, через недоступність виборчих дільниць людина з фізичною інвалідністю не може скористатися своїм правом віддати голос за певного кандидата. А люди за ознакою певної національності чи сексуальної орієнтації часто стикаються з упередженням щодо себе. Жінки, як відомо, мають багато бар'єрів на шляху до своєї реалізації. Частково це стається через брак інформації — часто більшій частині суспільства це просто невідомо. На щастя, останнім часом цей стан речей змінюється, все частіше у людей з'являється запит на рівність у суспільстві.
Нарешті процес інклюзії було запущено, і всі люди без виключення тепер мають можливість бути активними учасниками суспільства.
Головний принцип інклюзії: рівні можливості для кожного і кожної. І відповідальності за ці можливості — також.
Тут йдеться не про окремо створені умови чи покращення, щось спеціальне та особливе, а про рівність у будь-яких проявах. Усі учасники та учасниці суспільства на рівних умовах здобувають освіту, працевлаштовуються, сплачують податки, ходять голосувати, проводять дозвілля, реалізовують свої ідеї, розвивають таланти, отримують чи надають послуги, розвивають економіку та країну в цілому.
Це сталося у грудні 1955 року в місті Монтґомері в штаті Алабама. Тоді темношкірим людям офіційно дозволялося їздити у громадському транспорті лише стоячи, причому, стояти треба було в задній частині муніципального автобуса. Зараз це звучить дико, і уявити таке зараз навіть неможливо, а тоді це було реальністю.
Одного дня громадська активістка Роза Паркс поверталася з роботи. Вона була дуже втомлена і присіла на сидіння. Коли на наступній зупинці до автобуса зайшов світлошкірий чоловік, вона відмовилася поступитися місцем. За це її заарештувала поліція.
Після цього працівники транспортної інфраструктури, серед яких було багато темношкірих американців, вийшли на бойкотування на знак протесту проти такого прояву расизму. Це тривало 381 день і заблокувало багато процесів у місті. Опоненти не змогли знайти жодних аргументів, щоб пояснити, чому люди з темним кольором шкіри не можуть мати того ж, що мають люди зі світлим кольором шкіри.
Від моменту незалежності в Україні були кроки як у бік інклюзії, так і у зворотному напрямку. З'являлись приклади, які свідчили, що українці рухаються у цьому напрямку, створювались просвітницькі, соціальні, культурні проєкти покликані привернути увагу до питання інклюзивності, але водночас тема сприймалась у суспільстві лише частково. Але були й сумні випадки, наприклад, коли людям з інвалідністю відмовляли в обслуговуванні у закладах громадського харчування.
Позитивним і невідворотним процесом стало прийняття у квітні 2021 року Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, яку розробили в межах ініціативи «Без бар’єрів» Першої леді України Олени Зеленської. Поява цього важливого та доленосного документа свідчить про те, що суспільство вже готове до такої трансформації.
В чому унікальність стратегії? Це чи не найперший випадок, коли стратегію створювали фахівці, які працюють у сфері інклюзивності багато років, а органи державного управління виступали у якості упорядників документа. Це стало наочним втіленням принципу «Нічого для нас без нас».
У рамках стратегії було обрано декілька напрямків для того, щоб охопити всі сфери життя:
Замість точкової допомоги тим, хто «за бар’єром», треба усунути цей бар’єр. Необхідно створити такі умови, щоб кожна людина не натикалась на нього на будь-якому етапі свого життя.
Безбар’єрність це також про усунення «ментальних та психологічних бар’єрів», які, на жаль, частково у нас все ще існують. Після затвердження Національної стратегії був створений Довідник з безбар’єрності. У ньому викладено всю коректну термінологію, яку варто використовувати замість дискримінаційної, образливої лексики щодо певних груп людей, яку іноді в суспільстві все ще використовують до сьогодні.
Наприклад, ви напевне чули такі слова, як «інвалід», «каліка», «неповносправний», «людина з особливими потребами/обмеженими можливостями». Ці слова несуть негативне забарвлення, принижують людську гідність. Правильно казати особа/людина з інвалідністю.
Також варто поговорити про національності. Замість «маланці», «жиди», «цигани», «хачі», «вихідці з Кавказу», необхідно вживати євреї, роми, вірмени, азербайджанці, грузини.
Існують гомосексуальні, гетеросексуальні та бісексуальні люди, так їх і треба називати замість «гомосексуаліст», «гомик» тощо.
Не «негр», «чорний», а темношкірий/темношкіра чоловік або жінка.
У спілкування варто уникати стигматизації. Ознака не може бути характеристикою людини. Стереотипів складно позбутися, і вони впливають на думки та судження. Наприклад, коли ми говоримо про людей з інвалідністю, часто вважається, що ці люди нещасні. Або що всі роми крадуть чи обманюють. А люди з гомосексуальною орієнтацією тільки те й роблять, що шукають сексуального партнера/партнерку. Що насправді, далеко не так. Адже кожна людина часом може відчувати себе не зовсім щасливою, серед представників всіх національностей є недоброчесні, а люди з гомосексуальною орієнтацією, як і всі інші, не завжди прагнуть сексуальних стосунків — все залежить лише від конкретної людини.
Варто розуміти, що він/вона, перш за все, людина. І всі люди — різні. У кожного з нас є відмінні ознаки, але це нас повністю не характеризує і не визначає.
Також варто згадати про нейрорізноманітність. Не так давно, коли говорили про розлад аутичного спектра (або аутизм), орієнтувались саме на розладі, тобто на тому, що працює у мозку не так. Натомість термін нейрорізноманітність вказує нам на те, що мозок може працювати по-різному і краще використовувати його потенціал, замість триматися умовної норми.
Якщо інклюзія — це процес, то безбар’єрність — нова суспільна норма. Коли говоримо бар’єри, варто згадати про світ, який нас оточує. Варто згадати тут про два явища.
Доступність — можливість мати доступ до об’єктів або послуг. Цей аспект регулюється нормами й стандартами, які застосовуються, наприклад у будівництві. Завдяки йому можна створити, наприклад, дійсно зручні нормативні пандуси.
Універсальний дизайн — це дизайн усіх речей, які нас оточують, у центрі уваги якого знаходиться людина і який враховує потреби кожного і кожної. Він не передбачає прописаних норм і стандартів, але він має певні принципи.
7 принципів універсального дизайну:
Часто ми помилково вважаємо, що до цієї групи відносяться особи з інвалідністю. Насправді до маломобільних груп населення входять:
Тобто забезпечення безбар’єрності, тим чи іншим чином, потрібне кожному з нас.
Перш за все, це старіння населення. Цікавий факт: один бізнес порахував, що його товари чи послуги недоступні для людей літнього віку, які й на пенсії хочуть жити комфортним життям. Цю категорію своїх клієнтів вони «втрачають», тоді коли важливо враховувати їх інтереси. Тому, наприклад, почали виробляти поручні в душі та робити низькі пороги в душових кабінах. Люди літнього віку хочуть жити активним життям: ходити в кафе, кіно, подорожувати. І для цього створюються умови.
Також на розвиток інклюзії впливає таке явище, як соціальна орієнтованість. У розвинених країнах у центрі всього — людське різноманіття та рух до гендерної рівності.
Технологічний та економічний аспекти також впливають на розвиток інклюзії. Наприклад, додатки з жестової мови для людей з порушеннями слуху. Для незрячих людей є зчитувачі екранів. Наприклад, долучення пенсіонерів до товарів і послуг — це вигідно для бізнесу і країни в цілому.
Наприклад, якщо людина з інвалідністю працює, це теж вклад в економіку: вона отримує зарплату, яку витрачає на товари й послуги. Вона сплачує податки, замість того, щоб просто бути вдома й отримувати пенсію. Інклюзія також сприяє розширенню ринку, покращенню репутації та зміцненню компанії чи бренду завдяки людиноцентричності.
Тож робити країну безбар’єрною — це завдання кожного з нас.
Більше на тему: книга «Світ без меж», серіал «Безбар’єрні історії, які надихають», сайт громадської організації «Безбар’єрність».
